МАРІЯ ШУХЕВИЧ: «У МУЗЕЇ В БІЛОГОРЩІ ВИТАЄ ДУХ РОМАНА ШУХЕВИЧА, ДУХ МОГО ТАТА…»
Доля Марії Трильовської (Шухевич) - доньки Провідника ОУН Романа Шухевича – в нашій українській історії тісно переплетена з історією визвольної боротьби, історією Незалежної України, історією теперішньої московсько-української війни: як відомо, на початку січня ворожі шахіди зруйнували музей її батька Романа Шухевича в Білогорщі.
Нині пані Марія живе у Львові, і журналісти частенько навідуються до неї по інтерв’ю – просять згадати батька, маму, життя в дитячих будинках у той час, коли її мама відбувала термін у радянських таборах… Минулого року пані Марія стала гостею на зустрічі в нашій Львівській обласній науково-педагогічній бібліотеці, і ця зустріч, як виявилося, з часом отримала цікаве продовження.
Але про все за порядком. Ми завітали до пані Марії в гості, аби розпитати про її нинішнє життя.
- Чим Ви зараз живете, пані Марія? Знаю, що очолюєте громадський комітет з відновлення музею Романа Шухевича…
- Я справді зараз найбільше зайнята музеєм. Роботи з його відновлення непочатий край. Зокрема маємо знайти відповідь на питання, яким саме повинен бути цей новий музей – збудований по-новому чи відновлений – такий, як він був раніше. Моя думка – що таки відновлений. Тим паче що недавно стало відомо: збереглися документи, які засвідчують: цей будинок є історичною пам’яткою місцевого значення.
- Що для Вас цей музей у Білогорщі?
- Насамперед це місце загибелі мого батька ( Роман Шухевич загинув на сходах цього будинку - ред.). Могили Романа Шухевича нема, тож я приходила до музею і молилася коло великого погруддя роботи скульптора Михайла Черешньовського. Тут витає дух Романа Шухевича, дух мого тата.
- Які важливі для Вас речі були серед експонатів?
- Дуже цінний для мене експонат - фортепіано, на якому вчився грати і мій батько, і вся наша родина - на крайній лівій клавіші було видряпано «Шухевич». Всі вважали, що то таки батько видряпав, бо у дитинстві був трохи збиточний. Мій тато дуже добре грав на фортепіано. На жаль, те фортепіано згоріло. Я бачила його після пожежі і думаю, що відреставрувати нереально… Хоча…
Також нагорі, у мезоніні, були меблі, які я віддала з нашого помешкання. Круглий стіл, чотири крісла і фотель. У тому мезоніні містився штаб Романа Шухевича, і в тому штабі він жив.
Кажуть, коли шахід потрапив у музей, то насамперед загорівся верх. Перший шахід викликав пожежу, від якої згоріло те, що було нагорі. А другий розбомбив музей донизу.
На щастя, не постраждало погруддя роботи Черешньовського. Ще там була зброя, кулемет тих часів – вони збереглися також. Ці речі, звісно, не стосувалися Романа Шухевича безпосередньо – він з них не стріляв. Але стосувалися тієї історичної епохи. І ще мені сказали, що багато експонатів насправді таки збереглися, бо замість них у музеї були копії.
- У Ваших спогадах я прочитала, що Ви пам’ятаєте батькове волосся…
- Свого тата я фактично не знала – мені було неповних два з половиною роки, коли бачила його востаннє. Того дня батько, передчуваючи, що його можуть заарештувати, на під’їзді до Львова зійшов з потяга на станції – нібито покурити, і вже не повернувся, а пішки добрався додому. То було на саме Різдво 1943 року. Тато прийшов перебратися і попрощатися, бо йшов у глибоке підпілля. Юрка тоді не було – він десь бігав з хлопцями. В хаті була моя мама, моя бабуня, мамина мама, і були обоє Шухевичів – батьки Романа Шухевича, які завжди до нас приходили на Різдво. І був такий момент, що я сиділа на вікні на кухні, а батько стояв переді мною, і я бавилася його волоссям. Він, видно, посадив мене на вікно і прощався. Я не пам’ятаю, що він тоді мені говорив. Не пам’ятаю навіть обличчя. Тільки світле кучеряве волосся, яким я бавлюся.
Ото і є той одинокий спомин про тата. Більше ми не бачилися. Мама, щоправда, потім зустрічалася з ним не раз десь на Погулянці. Приводила і нас з Юрком, але ми переважно були з котроюсь зі зв’язкових. Певно, тато нас бачив, а ми його бачити не могли.
Юрко розказував, що одного разу вдома – ми тоді жили на теперішній вулиці Івасюка – я побачила тата через вікно і почала голосно кликати: татусю, татусю. Мама ж сказала, що то мені привиділося, що то не він. Тоді Юрко підійшов і тихо промовив: «То дійсно татусьо, але про то не можна говорити».
- Від мами вас забрали в 4 роки?
- Майже в 5. То був 1945 рік, початок літа. Пам’ятаю, як ми були в тюрмі, в камері. Забрали всіх - бабуню, Юрка, мене і маму. Але бабуню посадили в іншу камеру. А потім начальство дізналося, що в тюрмі діти, і нас звідти перевели…
Пам’ятаю, що везли нас поїздом, і військові щось до мене говорили. А я нічого не відповідала, бо говорили російською, якої я не розуміла. Ті з мене сміялися, що я така велика і не вмію говорити.
…Пам’ятаю свій перший дитячий будинок в Чорнобилі, де я була разом з Юрком. І як хворіла на кір, лежала з температурою і не хотіла їсти. Мені давали тарілку з манною кашею, а по краях викладали дольки мандаринки. Якщо з’їм кашу, то їстиму мандарин. Юрко казав, що я часто плакала, і тоді кликали його, щоб заспокоїв. Він говорив мені: «Не плач, Ми все одно звідси втечемо».
- Ви знали пані Олю Ільків?
- Я вже тепер її знала – познайомилися на заходах, присвячених до річниці. Романа Шухевича та УПА. Обов’язково були пані Оля Ільків, Дарія Гусяк, Галина Дидик – зв’язкові мого батька.
До речі, з Галиною Дидик ми зустрічалися і раніше. До хати не заходили і говорили недовго. Може, вона боялася, що за нею хвіст… Пам’ятаю, як вона тоді мені сказала: ти не вір, що про твого тата говорять радянські… То все неправда. Він життя поклав на вівтар України. Він дуже вас любив і дуже за вами сумував. Але так склалося...
- Які враження у Вас від зустрічі у нашій бібліотеці?
- Було цікаво. Раніше я давала інтерв’ю, а тут розмова з живими людьми, які уважно слухають, ставлять запитання… Для мене таке спілкування відбувалося вперше, тож я трохи хвилювалася, чи потрафлю. Але найцікавіше, що та зустріч мала продовження. На ній, виявилося, був хтось такий, хто мав виходи на Слов’янськ, куди мене перевели в дитячий будинок після того, як Юрко втік.
У Слов’янську я прожила сім років, пішла в школу. На зустрічі у вашій бібліотеці розповідала, що школа була російська, всі діти розмовляли російською.
І ось мені телефонують і кажуть. що то з об’єднання краєзнавців Слов’янська - Валерій Романько. Каже, що він почув, що донька Шухевича виросла в дитячому будинку в Слов’янську. Розпитував, чи я маю фотографії з тих часів – вони таки у мене виявилися. І що треба спробувати цей будинок відшукати.
Але я цілком не могла і не можу назвати адресу. Знаю, що це був дитячий будинок номер один, що там жили самі дівчата і фігурувала цифра 60 дітей. Пригадую сквер, давній палацик, щоправда розбомблений. А довкола - одноповерхові будинки, сади. І що було відносно близько до центру. Слов’янські краєзнавці намагалися розшукати місце, де саме стояв той дитячий будинок. Але поки його так і не вдалося знайти.
- Ви певно хотіли б туди з’їздити?
- А я там була. По роботі десь у 2000 році заїхали бусом разом зі своїми співробітниками. Але я нічого не впізнала – Слов’янськ за цей час дуже розбудувався.
- А що то були за діти у дитячому будинку?
- Важко сказати. Вони ніколи не розповідали про своїх батьків. Хіба що одна дівчинка - \Галя Богданова – казала, що її батьків німці розстріляли у неї на очах. Як потрапили туди інші діти – невідомо. Втім, я теж не розповідала про батьків. Думала, що мами немає в живих. Лягала спати і плакала за мамою. І тільки в 7 класі випадково дізналася, що моя мама жива і відбуває термін у радянських таборах…
На фото:
Роман Шухевич.
Наталія Шухевич з донькою Марією, 1959 рік. Це перше фото з матері з донькою після звільнення.
Прес-служба КЗ ЛОР ЛОНПБ
